Нерозривний зв’язок, непідвладний часу

Стаття

Нерозривний зв’язок, непідвладний часу

Уявіть собі, що відчуває людина, яка вже дев’ять років з незалежних від неї причин живе далеко від улюбленої рідної сестри. А потім, коли в тій частині країни, де вона живе, починаються військові дії, ваша зв’язок переривається більше ніж на рік: вона знаходиться по одну сторону лінії фронту, а ви – по іншу, а пошта більше не працює.

Такою є одна з трагедій війни, яка виражається в тому, що і без того складне життя людей серйозно погіршується – часом безповоротно – через дії інших людей.

Одного ранку в місті Житомирі, що розташоване приблизно в 140 км на захід від Києва, наша героїня Руслана Ткачук прокинулася як завжди і відправилася за покупками. В її будинку, розташованому в сусідньому селі, мали зібратися родичі, щоб відзначити річницю смерті її брата, який помер кілька років тому, і Руслані належало поклопотати про багато речей.

Майже в той самий час два співробітника МКЧХ Аркадій та Валерій прямували на авто до Житомира. Вони везли листа Червоного Хреста, якого написала Руслані її сестра Марина. Кілька днів тому цей лист їм передали їхні колеги з Донецька. У листі було вказано «останню відому адресу», і його міг прочитати будь-хто. У посланні містилося лише кілька коротких речень, що виражають сестринську любов і жаль, що жінки втратили зв’язок один з одною. Марина писала, що у неї все гаразд, і висловлювала надію, що і у Руслани, та інших рідних теж все нормально. От і все.

Та справа навіть не в самих словах. Це була спроба відновити контакт, нерозривний зв’язок між рідними людьми, непідвладній часу і простору, потреба висловити свою любов. Це було звернення, що йде від серця, і надія отримати відповідь.

Прибувши до Житомира, Аркадій і Валерій взялися до пошуків. Звіряючись з адресою, вони опинилися перед побудованим ще в радянські часи сірим багатоквартирним будинком, що нагадує гуртожиток. Поплутавши по сходах, вони підійшли до дверей потрібної квартири, яку їм відкрив молодший син Руслани.

«Мама поїхала в село, – сказав хлопчик. – Її не буде кілька годин». «Їй можна зателефонувати? – запитали хлопці. – Ми маємо для неї листа, якого ми повинні передати їй особисто в руки».

Дізнавшись номер телефону, вони знову рушили в дорогу. Даремна праця: коли співробітники МКЧХ приїхали в село і подзвонили Руслані, вона все ще була в Житомирі.

Пояснивши причину свого дзвінка, вони повернулися в місто і знову зв’язалися з нею. «Я на автобусній зупинці, – сказала вона. – Я стою біля фонтану. Автобус прибуде через п’ять хвилин».

«Ось вона», – сказав Аркадій, вказуючи на жінку, яка переходила вулицю. Машина зупинилася.

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Руслана пише листа на теці Аркадія.

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Руслана пише листа на теці Аркадія.

У наступні миті на обличчі Руслани можна було прочитати цілу гаму почуттів – недовіра, подив, полегшення і радість. Руслана взяла послання, прочитала його раз, другий, нарешті вона стала усвідомлювати, що тривалий період невідомості закінчився.

«Я писала моїй сестрі, проте з початку конфлікту в минулому році листи не до неї не доходили», – прошепотіла вона.

«Я так боялася, що вона подумає, ніби ми забули про неї, – сказала вона, відірвавши погляд від листа, потім знову подивилася на рукописний текст. – Тепер я знаю, що вона теж думала про нас».

Коли їй розповіли, що обмін посланнями Червоного Хреста здійснюється МККК у багатьох країнах, де він працює, допомагаючи тим самим розлученим в результаті конфлікту або стихійного лиха родичам підтримувати зв’язок один з одним, Руслана була здивована. «Я про це нічого не знала», – сказала вона.

«Чи можу я відповісти своїй сестрі?» – Запитала Руслана, вже повныстю забувши про автобус.

«Звісно, можете. Саме тому ми тут », – сказав Валерій.

«Люба сестро! Нарешті, ми знову встановили зв’язок одна з одною. Ми писали тобі, але листи не доходили. Сподіваємося, що у тебе все нормально … ». Руслана написала відповідь, підклавши під листок важку теку Аркадія. Потім дописала: «Ми хотіли надіслати тобі одяг і продукти харчування, але не змогли цього зробити. Привіт тобі від усіх нас. Любимо тебе і нудьгуємо. У нас все гаразд».

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Руслана пише сестрі, позабувши про автобус.

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Руслана пише сестрі, позабувши про автобус.

«Знаєте, коли ви сказали, що у вас лист від моєї сестри, якого потрібно передати мені особисто в руки, я подумала про найгірше, – сказала Руслана. – Тепер я знаю, що це ваша робота – доставляти послання людям, яким вони адресовані, скільки б часу це не займало, і я спокійна».

Потім були сказані слова прощання, наші герої обмінялися усмішками, Руслана навіть заплакала. Після розставання вона поїхала в село, щоб почати підготовку до зустрічі з рідними. І, коли її родичі зберуться разом, кожен зможе прочитати листа Марини.

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Прощання.

© МКЧХ/ Джессіка Беррі/ Житомир, Україна. Прощання.

 

Share this article