Водій Василь Золокотський працює в нашій команді в Києві вже три роки. Але в офісі його застати складно, адже він майже завжди в дорозі. Найважливіша частина його роботи – це доставка гуманітарної допомоги людям по обидві сторони лінії зіткнення на Донбасі.

Як Ваша родина ставиться до Вашої, іноді небезпечної, роботи?

У відрядження я їжджу часто, можу тижнями не бувати вдома. Моя сім’я вже звикла до такого режиму, але все одно хвилюється та сумує. Мій п’ятирічний син завжди нетерпляче чекає на мене. Він знає, що я їжджу на автомобілі з емблемою Червоного Хреста. Одного разу, коли я був у відрядженні, він гуляв надворі і побачив, як поруч проїжджала машина Товариства Червоного Хреста України – наших партнерів. Він одразу підбіг до огорожі, оскільки подумав, що це я вже повернувся з рейсу.

Фото з сімейного архіву Василя Золокотського

Без чого Ви не вирушаєте в дорогу?

У нас є все, що може знадобитися в різних ситуаціях: інструменти, аптечки, троси, ланцюги. Возимо з собою запас продуктів. Але вода – це найнеобхідніше. Коли я вперше поїхав у рейс влітку 2015 року, ми застрягли в дорозі на кілька днів. Тоді я зрозумів, що в машині завжди повинно бути багато води. Особливо влітку, коли спекотно і хочеться пити. А купити воду ніде, адже попереду тільки блокпост, магазинів немає. Також у нас з собою є бутерброди, щоб підкріпитися. Ситуація на лінії розмежування змінюється часто, тому ми ніколи не знаємо, скільки часу доведеться простояти.

Які ще ролі, крім водія, Ви виконуєте?

Зазвичай я виконую роль лідера команди, особливо якщо йдуть великі автоколони. З урахуванням комерційного транспорту, який ми наймаємо, колона може складатися з 28-30 вантажівок. Якщо їх поставити в одну лінію – це півкілометра. А під час руху – через світлофори, повороти, підйоми – колона розтягується на десятки кілометрів. У таких ситуаціях важлива злагоджена робота всієї команди.

Іноді в рейсі доводиться бути механіком. Наші машини, як і ми, працюють у важких умовах. Коли щось ламається, мій попередній досвід роботи механіком багато в чому допомагає.

Ну і, звісно, ми, водії, представляємо організацію, спілкуємося з різними службами, через які проходимо. Розповідаємо про організацію та її місію допомагати людям, які опинилися під впливом збройного конфлікту. Ми пояснюємо, що веземо гуманітарну допомогу на наш склад, щоб потім її розподілили між тими, хто цього потребує.

Vasyl Zolokotskyi/ICRC

Що Вам доводилося возити?

Переважно це набори продуктів і гігієнічних засобів, будівельні матеріали. Але траплялося й багато інших товарів. На моїй пам’яті ми возили і роздавали посівну картоплю, курчат, комбікорм, пісок для фільтрувальних станцій.

Крім доставки товарів із основного складу на склади в регіонах, ми також їздимо на видачу допомоги у населені пункти біля лінії зіткнення, де не працюють магазини і не можна придбати товари першої необхідності. Не всі люди мають можливість кудись поїхати по продукти. Ось тоді приїжджаємо ми.

Ще ми возили матеріали для посилення безпеки школярів. Привозили спеціальну плівку, яку потім клеїли на скло, пісок у мішках, який викладали на підвіконня як додатковий захист від скляних осколків при обстрілі.

Yevgen Nosenko/ICRC

Розкажіть про ситуацію, яка Вас найбільше вразила.

Таких ситуацій багато. Але, мабуть, найбільше мені запам’яталася обстановка в тих школах біля Маріуполя, куди ми возили допомогу. Перше, що я помітив, це червоний скотч на стіні або нанесена фарбою смуга на певному рівні. Нижче йде зелена смуга. Це для того, щоб у разі обстрілу не піднімати голову вище червоної смуги – так званої лінії ураження. Необхідно нахилятися до рівня зеленої смуги. Є в цих школах також спеціально відведені кути, куди не потрапляють осколки при обстрілі. Ось так там навчаються діти.

Одного разу, коли ми розвантажували пісок у школі в одному з населених пунктів, на віддалі розпочався обстріл. У цей час повз мене проходила бабуся, яка забирала онуку зі школи. Вони навіть уваги не звертали на звуки обстрілу. Дівчинка приблизно семи років спокійно розповідала, як пройшов її день у школі. Складалося враження, що вони навіть не чули звуки вибухів. Хоча, здавалося б, що в таких ситуаціях перша реакція людини – сховатися. Спокійна поведінка цієї бабусі та її онуки для мене і досі залишається шоком. Мене лякає те, наскільки покоління, яке підростає й уже чотири роки живе з конфліктом, звикло до звуків війни.