Лурдес – уродженка Гватемали та соціальний антрополог за фахом. Минає її дев’ятий рік у Міжнародному Комітеті Червоного Хреста (МКЧХ), і зараз вона вже вдруге перебуває у місії в Донецьку, працюючи судово-медичним експертом.

Девятый год являясь сотрудником Международного Комитета Красного Креста (МККК), сейчас она уже второй раз находится в миссии в Донецке, где работает судебно-медицинским экспертом.

Лурдес, розкажіть про своє життя до роботи в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста

Моя Батьківщина Гватемала пережила 36-річний внутрішній збройний конфлікт, який закінчився в 1996 році. Я народилася, росла та ходила в школу в умовах конфлікту, інтенсивність якого поперемінно росла і стихала протягом багатьох років. Під час конфлікту загинуло близько 200 тисяч людей, і за оцінками ще 30-40 тисяч людей зникли безвісти; для країни, населення якої становило на час конфлікту лише 8 мільйонів людей, це дуже великі цифри.

Мене завжди цікавила гуманність в її різних соціальних і культурних проявах, тому я почала вивчати антропологію. В університеті одногрупник запросив мене на тренінг з остеології людини, який проводила неурядова організація, що вивчала події конфлікту. Тренінг передбачав проведення розкопок та аналізу посмертних даних. Це було захоплююче поєднання прав людини та практичного застосування наукових знань. У 1998 році я почала працювати в групі незалежних судово-медичних експертів, де й пройшли мої наступні десять років. Там я познайомилася з МКЧХ, оскільки моя організація співпрацювала з ним.

Коли Ви прийшли в МКЧХ?

У 2005 році я отримала стипендію на здобуття ступеня магістра судово-медичної антропології у Великобританії. Після повернення до Гватемали я продовжила працювати в групі судово-медичних експертів і водночас замислилася над отриманням міжнародного досвіду. У 2010 році я почала працювати в МКЧХ. Моя перша місія була в Басрі (Ірак), де я провела два роки. Я працювала скоріш як радник із судово-медичних питань, аніж практикуючий експерт, що вже було для мене нелегкою справою; в той же час я навчилася вести переговори з органами влади та заручатися їхньою підтримкою для реалізації наших ідей і пропозицій. Після Басри я переїхала до Приштини, Косово, звідки покривала ряд балканських країн.

Наприкінці 2013 року я поїхала до Афін, щоб допомогти в реалізації проекту МКЧХ «Антена», направлений на підтримку зусиль національного товариства Червоного Хреста у задоволенні потреб мігрантів, які потрапляли до Європи через Грецію. Шість місяців, які я там провела, дуже сильно вплинули на мене. Коли виникає надзвичайна ситуація (конфлікт, стихійне лихо, міграційна криза…), судово-медична система більшості країн виявляється непідготовленою до належного виконання такого широкомасштабного завдання, і на піку міграційної кризи саме так і сталося. У 2015 році у мене була коротка місія в Непалі, куди я поїхала після землетрусу: я була рада бачити, як Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця працює як єдине ціле у надзвичайних ситуаціях.

Розкажіть нам про свою роботу в Донецьку

Вперше я приїхала в Донецьк у 2016 році, а кілька місяців тому повернулася сюди на другу місію. Тутешні проблеми схожі на проблеми, які спостерігаються в інших контекстах, і включають забезпечення інформування сімей та їх залучення до процесу розшуку й ідентифікації тіл загиблих, а також допомогу місцевим структурам у створенні ефективної системи.

Лурдес, що приваблює Вас у судово-медичній роботі?

Однією з причин є можливість використовувати науку для з’ясування місцезнаходження людей і того, що з ними сталося. Можливість давати сім’ям відповіді та раз і назавжди закривати для них болючі питання є безцінною. Судово-медична робота цікава для мене, оскільки можна побачити, як фізичні докази відповідають на багато питань… Всього лише одна кістка з людського скелету може дати безліч інформації. У кістках записана історія вашого життя, і вони ще довго існують після смерті. Взяті з кісток зразки ДНК можуть допомогти ідентифікувати особу, але для конкретнішої відповіді зазвичай ще проводиться аналіз скелета.

ICRC

Як Вам живеться в Донецьку?

Коли я вперше приїхала сюди, був травень, все було зелене, і скрізь квітли троянди! Проте взимку все зовсім інакше. Я виросла в теплому регіоні, тому для мене будь-яка температура нижче +15 є холодом. Тут є чим зайнятися – наприклад, сходити в театр, оперу, послухати музику… Колеги в офісі дуже доброзичливі; під час пересування містом досі відчувається мовний бар’єр, але я помалу вчу мову. Я дружня людина, і люди бачать це і відповідають взаємністю.

Що Ви порадите тим, хто хотів би працювати в МКЧХ?

Для мене МКЧХ – це найкраще місце, де я коли-небудь працювала. Знайомство з різними людьми з різних контекстів і галузей надихає та навчає одночасно. Щоб працювати в МКЧХ, потрібно мати відкрите серце та розум. Кожен контекст відрізняється від інших, тому дуже важливо вміти адаптуватися.