У селі Водяне, одному з улюблених місць для будівництва дач у жителів Маріуполя, колись проживало кількасот сімей. На жаль, ці часи давно позаду – забуте і покинуте, село Водяне налічує нині 13 осіб, які щиро раді тій допомозі, яку надає їм Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Перш ніж ми готові попрощатися і покинути село, вони просять нас повертатися до них частіше, «навіть якщо просто так, поговорити».
Простоявши дві години на контрольно-пропускному пункті на в’їзді до Водяного, конвой МКЧХ нарешті в’їжджає в село. Інфраструктура тут цілком може слугувати декораціями для зйомок фільму в стилі апокаліпсису: будинки зруйновані і полишені, графіті вкривають пожовклі стіни, навколо рясніє пронизлива тиша. І тільки буйство літніх фарб робить сіру безнадію Водяного менш обтяжливою.
Yevgen Nosenko/ICRC
Щойно наші машини зупинилися, як навколо стали потроху збиратися місцеві жителі. Коли почався конфлікт, тут жили близько 300 сімей, тепер залишилися лише сім. Всі, кому було куди поїхати, поїхали. Водяне є населеним пунктом пріоритетної допомоги МКЧХ, і вона тут надається всім жителям, яких тут залишилося всього 13.
Хоча півмільйонний Маріуполь знаходиться всього за 20 кілометрів, дістатися до Водяного непросто. Коли в 2014 році майже всі жителі покинули село, військові заборонили сюди в’їзд та виїзд, обмеживши доступ навіть для багатьох гуманітарних організацій. Тому будь-який приїзд сторонніх людей стає важливою подією для тих, хто тут залишився. Навіть природа залишає для цього вузьке вікно можливостей: взимку ґрунтова дорога вкрита снігом, у весняно-осінній період через дощі навіть вантажівки не завжди пройдуть. Таким чином, тільки влітку дістатися до Водяного порівняно просто.
Yevgen Nosenko/ICRC
Користуючись сприятливими погодними умовами для доставки гуманітарної допомоги в село, МКЧХ привіз селянам домашніх тварин, а також агроволокно, сітку для затінення, акумуляторні ліхтарі та вогнегасники.
«О, мої маленькі!» – бабуся Софія радіє, коли її нові ягнята підходять до неї. Сусід Софії Родіон лише сумно проводжає їх поглядом. Поранений під час недавнього обстрілу, в нього більше немає сил для розведення тварин. Родіон каже, що він досі не може звикнути до того, що село перетворилося на привид.
Ми починаємо розвантажувати машини. Кожна сім’я отримує 125 кілограмів пшениці та кукурудзи як корм для домашньої птиці, рулон агроволокна та сітку для затінення. Тепер три сім’ї мають ресурси для вирощування овець. Микола Іванович виглядає найщасливішим з усіх.
Yevgen Nosenko/ICRC
«Чесно кажучи, я не думав, що ви привезете мені доїльний апарат», – радіє він. «Руки моєї дружини згорнуті через артрит, і їй важко доїти кіз. Вона плаче щоранку і щовечора, коли їй доводиться це робити», – каже він, прямуючи до своєї крихітної тваринницької ферми.
Коли йдемо з Миколою, важко не думати про людей, які колись жили у Водяному. Будинки, які ми залишаємо позаду, великі і міцні, добротно збудовані, явно з прицілом на довге і щасливе життя. Тепер вони стоять порожніми.
Але щойно ми переступаємо поріг ферми Миколи, все одразу змінюється, нормальне життя раптово повертається – бекають кози, нявкають кошенята, а пес невблаганно гавкає. «Ось вони, мої друзі», – каже Микола. Міша, величезний козел, підходить до нього і по-котячому тикається мордою в долоню.
Yevgen Nosenko/ICRC
«До конфлікту багато жителів Маріуполя проводили тут літні канікули. І ми сподівалися, що козяче молоко їм буде дуже доречним, адже сюди привозитимуть дітей, купуватимуть їм органічні продукти. Але все, що ми зараз чуємо, – це гуркіт зброї та постійний обстріл. Кому це все потрібно? Зрештою, хіба на землі комусь не вистачає місця?» – не заспокоюється Микола.
На зворотному шляху ми проходимо повз ставок. Коли ви шукаєте Водяне в гуглі, то перше, що з’являється, це фотографії місцевого ставка. Це не дивно, враховуючи назву села. Але ця назва оманлива – сам ставок був побудований незадовго до конфлікту. Тепер він заріс очеретом, вода перетворилася на застійну зелень, а гуси та качки стали його єдиними рідкісними відвідувачами.
«Будь ласка, приїжджайте ще, приїжджайте частіше, навіть просто так», – кажуть жителі Водяного, коли ми збираємося їхати. Бо щоразу, коли до них хтось приїжджає, все 13 жителів Водяного відчувають, що вони комусь небайдужі. І що Водяне продовжує жити.