Вони живуть за чотири кілометри від міста, де мешкали до початку конфлікту. Щоб дістатися туди зараз, їм доведеться долати відстань у три з половиною сотні кілометрів та перетинати лінію зіткнення.
«Одного разу ми ходили через КПВВ Станиця Луганська, бо в нашу квартиру по той бік лінії зіткнення влучив снаряд і ми хотіли її хоч якось відремонтувати. Ми простояли в черзі 12 годин узимку. У мене чоботи вмерзли в калюжу…» — згадує Лілія, яка зараз живе у Катеринівці, Луганська область.
Вона та її чоловік Олег переселенці, що як й інші тисячі жителів Донбасу роками чекають на завершення бойових дій і продовжують жити згадками про минуле.
«Ми з малими дітьми доходили пішки сюди до батьків із нашої квартири в Первомайську за одну годину. Ми любили це затишне місце, йшли, щоб відпочити подалі від галасу міста. Бойові дії змінили цю місцевість до невпізнання», — каже Лілія.
До початку бойових дій на їхній вулиці мешкало до ста сімей. Зараз це майже лінія розмежування, тож тут лишилося три жилих будинки.
«Жити в ізоляції, коли ніхто не приїздить, нема інтернету, а часом і телефонного зв’язку, — це тортури. Я не знаю, чого очікувати, бо ми живемо під обстрілами, що не вщухають, майже всі ці роки», — говорить жінка.
Olena Loshakova/ICRC
Колишній співробітник вищого навчального закладу, Лілія важко переживає самоту й безнадію. Та найбільше дошкуляють проблеми зі здоров’ям. Її чоловік — людина з інвалідністю. Під час одного з обстрілів балка впала та вдарила його по голові — зламався вартісний слуховий апарат. Відтоді Олег майже не чує, адже грошей на новий апарат у родини немає. Так само як і на ремонт.
У їхньому будинку не лишилося жодного вікна. Дах протікає, бо шифер посічений уламками снарядів. Стіна у ванній пробита наскрізь. Немає газу. Періодично відключається електроенергія, а це значить – води також не накачати. Шпалери у кімнатах тримаються на стінах лише до наступного обстрілу, потім знову відходять, бо стіни вібрують від вибухових хвиль та беруться тріщинами.
«Цього літа я консервувала овочі не тому, що знаю, що зиму проживу тут, а просто щоб не з’їхати з глузду… просто щоб щось робити», — пояснює Лілія.
Olena Loshakova/ICRC
Оточені угіддями, ці люди не можуть прогодувати себе за рахунок власної землі. Їхня ділянка у 1,5 гектари щільно всіяна залишками або нерозірваними снарядами. Тож, городину вирощують на маленькому клаптикові — колишній клумбі під вікнами.
«Ми пробували завести курей, та вони після чергового обстрілу просто полягли усі, тож ми лишился ні з чим. А одного разу через вибух картопля попеклася прямо в землі за кілька тижнів після посадки», — згадує Лілія.
За час конфлікту родина поховала шістьох родичів по обидва боки лінії зіткнення. Переконані – усім їм вкоротив життя стрес, спричинений бойовими діями та їхніми наслідками. «Мати погано ходила, а після одного дня, у лютому, коли від вибухів усі вікна вилетіли, вона просто лягла та відмовилась підводитися зовсім», — пригадує Лілія.
Подружжя каже, провести в останній путь близьку людину у таких умовах за традиціями просто неможливо, бо через обстріли ніхто не хоче затримуватися в їхній місцевості. Доступ на кладовище теж обмежений.
«Усе що зробили… Серце плаче! Найстрашніше тут, що немає ніякої надії! І що нам робити ми взагалі не знаємо…»
У таких локаціях, як Катеринівка, МКЧХ підтримує населення у рамках різних програм. Мешканці можуть отримувати продуктові та гігієнічні набори, гранти на тваринництво, паливо та утеплювальні матеріали, нещодавно ми передали родинам із цього ізольованого села теплиці, а інструктори Товариства Червоного Хреста України провели для населення навчання з надання першої допомоги.